Латеранські угоди: про що домовилися італійська держава і Святий Престол?
Папська держава була заснована в 754 році, коли король франків Піпін Короткий, до якого папа римський Стефан II звернувся за захистом від лангобардів, подарував Святому престолу території Римського і Равенського екзархатів, що колись належали Візантії.
У 772 році Карл Великий розширив папські володіння поблизу Равенни, а його син Людовик I Благочестивий подарував ще кілька територій. Повну незалежність від феодальної знаті Італії, Франції та Німеччини Папська держава отримала при Інокентії III.
У наступні століття вплив Риму на політичні події в Європі був одним з найбільш визначальних і став слабшати тільки в кінці XVIII століття. Особливо це проявлялося в епоху революційних і наполеонівських воїн.
Після проголошення об'єднаного Італійського королівства, Папська область разом з Римом (окрім Ватикану) увійшла до його складу тільки 20 вересня 1870 року, коли її союзник Франція зазнала поразки від Пруссії.
Наступні 60 років римські папи вважали себе «полоненими», продовжуючи претендувати на світську владу. 11 лютого 1929 року державний секретар Ватикану кардинал П'єтро Гаспаррі і прем'єр-міністр Італії Беніто Муссоліні в Латеранському палаці в Римі підписали договір, за яким Ватикан отримав унікальний у міжнародному праві суверенітет.
Він став володінням не самої територіальної одиниці розміром 44 гектара в центрі Риму, або її населення, а належав юридичному утворенню під назвою Апостольський Престол, влада якого на території Ватикану була верховною і єдиною.
За Латеранскими угодами Італія зобов'язалася виплатити Святому Престолу збиток за втрату суверенітету, території і майна в 1870 році, а Ватикан - визнати об'єднаним Італійським королівством під владою Савойської династії і Рим як його столицю. Також дотримуватися нейтралітету в міжнародних відносинах і утримуватися від посередництва, якщо на його участь в цьому не дали згоду всі сторони.
У 772 році Карл Великий розширив папські володіння поблизу Равенни, а його син Людовик I Благочестивий подарував ще кілька територій. Повну незалежність від феодальної знаті Італії, Франції та Німеччини Папська держава отримала при Інокентії III.
У наступні століття вплив Риму на політичні події в Європі був одним з найбільш визначальних і став слабшати тільки в кінці XVIII століття. Особливо це проявлялося в епоху революційних і наполеонівських воїн.
Фото © jnsm.com.ua
Після проголошення об'єднаного Італійського королівства, Папська область разом з Римом (окрім Ватикану) увійшла до його складу тільки 20 вересня 1870 року, коли її союзник Франція зазнала поразки від Пруссії.
Наступні 60 років римські папи вважали себе «полоненими», продовжуючи претендувати на світську владу. 11 лютого 1929 року державний секретар Ватикану кардинал П'єтро Гаспаррі і прем'єр-міністр Італії Беніто Муссоліні в Латеранському палаці в Римі підписали договір, за яким Ватикан отримав унікальний у міжнародному праві суверенітет.
Він став володінням не самої територіальної одиниці розміром 44 гектара в центрі Риму, або її населення, а належав юридичному утворенню під назвою Апостольський Престол, влада якого на території Ватикану була верховною і єдиною.
За Латеранскими угодами Італія зобов'язалася виплатити Святому Престолу збиток за втрату суверенітету, території і майна в 1870 році, а Ватикан - визнати об'єднаним Італійським королівством під владою Савойської династії і Рим як його столицю. Також дотримуватися нейтралітету в міжнародних відносинах і утримуватися від посередництва, якщо на його участь в цьому не дали згоду всі сторони.
